У нас в Студії є негласне правило: не стояти на місці та постійно навчатися. Так, за останній рік команда вчилася в КАМА, Projector та СANactions school. А Максим Коцюба — засновник та керівник Студії — 2 роки тому пройшов курс "Менеджмент: мистецтво прийняття управлінських рішень" в Києво-Могилянській Бізнес-Школі.
Для проекту OPEN KMBS розказав про те, як ландшафтна архітектура може об'єднувати бізнес, владу та громаду. Дуже раді, що KMBS підіймає такі важливі для розвитку міста теми та сподіваємося на подальшу співпрацю.
А поки приємного читання.
Що може змінити ландшафтна архітектура у містах?
Ландшафтна архітектура в Україні – досить нова галузь, і поки не всі розуміють її функції та завдання. Ландшафтна архітектура ‒ це не просто садити рослини. Це не про декорації, не про оформлення чи прикрашання. Це щось інше, глибше, масштабніше. Що саме?
На пострадянському просторі, у поточній економічній ситуації, ландшафтна архітектура ‒ це потужний інструмент стратегічного розвитку міст, який створює фундамент для зростання соціальних зв’язків та економічної діяльності. Ландшафтна архітектура об’єднує бізнес, владу та громаду навколо однієї ідеї – якісної зміни міського середовища. У мешканців є одні інтереси, у муніципалітету другі, у бізнесу треті, але всім вигідно та цікаво розвивати місто.
Важливо, щоб мешканці міст зручно та безпечно почувалися не лише у своїх домівках, але й на вулиці. Тоді вони будуть відкриті до комунікації з незнайомцями. Для цього люди мають співвідносити себе з міським простором. Ландшафтна архітектура створює зв’язок між містом та мешканцями, формує приналежність до міста. Головне завдання зараз ‒ це сформувати такий зв’язок.
А як виникають подібні зв’язки?
Менше значить більше. Починати слід з малого: з кола впливу людини, з подвір’я. Потрібно усвідомити‒ не депутат мусить щось зробити, а ви як мешканець берете відповідальність, бо розумієте ‒ це ваша територія, ваша власність.
Наступне ‒ вулиці, райони. Ви бачите непривабливу брудну доріжку, але сприймаєте її як щось далеке від себе. Тобто ви асоціюєте себе з красивою територією біля будинку, а решту – як щось інше, не пов’язане з вами. Проте якщо ви ходите там щодня, то рано чи пізно можете замислитись: а може, все ж таки, це моя територія? І тоді ставите собі запитання – як на це вплинути?
Вирішили одну проблему (наприклад, доріжка в болоті, немає місця для очікування) ‒ беретесь за щось масштабніше. Скажімо, є широка вулиця на чотири смуги, заставлена парковками. Може, ми зробимо її зручнішою у користуванні?
Далі можна рухатися на рівень району. Наприклад, площа нагромаджена МАФами. Ви абстрагуєтесь від цього, кажете: “Ні, це не я”. Але ж насправді місто ‒ це 100-відсоткове віддзеркалення мешканців: галас, візуальна реклама, парковки – все це віддзеркалює нас. Не реагувати на такі речі значить мовчки приймати ситуацію.
Якою є роль ландшафтних архітекторів у створенні зв’язків між людьми і містом?
Перший крок до створення зв’язку між містом і мешканцями ‒ відновлення втрачених публічних просторів. Скажімо, раніше Контрактова площа була не публічним простором, а базаром. Вона віддзеркалювала споживацькі цінності суспільства.
При відновленні в першу чергу потрібно забезпечити доступність та безпеку простору. Розбите, зламане, розмальоване пробуджує захисну реакцію. Якщо в занедбаному просторі до вас підходить незнайомець, то перша реакція – захисна. Ви думаєте: напевно, хоче щось вкрасти, надурити. Тому люди ходять повз один одного та не спілкуються. Звідки ж з’являться громадські зв’язки? Як сформується громада, здатна на щось впливати? У кожної соціальної групи свої потреби. І якщо вони не спілкуються між собою ‒ розвиток неможливий.
На Контрактовій площі в Сквері №3 ми фактично зробили тільки одну заміну: прибрали МАФи і посадили замість них дерева. Це є сигналом: споживацтво відійшло в минуле, тепер в нас інші цінності: відновлення спільного простору з новими зв’язками та економічним розвитком. Нова Контрактова та частина вулиці Сагайдачного стали пішохідними ‒ відразу почали відкриватися кафе. Це приваблює людей, створює умови для спілкування.
Сформувавши зв’язок, можна залучати людей до проектування. Коли ми формуємо громадський простір, маємо зрозуміти, хто його користувач. Якщо це студенти, то як саме та коли вони використовують цей простір? Якщо туристи ‒ що саме вони там роблять? Якщо офісні працівники ‒ то якими є їхні сценарії? Де вони перетинаються? Яким транспортом туди дістаються? Які потреби та кількість цих користувачів? Тільки коли ми отримаємо відповіді, зрозуміємо місце, його потенціал та обмеження, зможемо встановити проектні завдання.
Замало просто залучати користувачів до обговорення публічного простору. Вони мусять бачити, що їх вислуховують не просто для проформи. Мешканці, переконавшись, що мають реальний вплив, вважатимуть проект не ініціативою влади чи розробників, а своєю справою.
Так формується довіра. Сьогодні у нових девелоперських проектах мешканці активно розширюють сферу свого впливу. Потроху такі точкові зміни розростаються, з’являються об’єднання людей, в яких є розуміння, як все має бути.
Сьогодні тренд – огороджувати територію будинку. Виходить, людина навпаки – відмежовується від громади?
Вирізати громадський простір з матерії міста ‒ досить агресивний крок. Він свідчить про те, що люди не вважають місто своїм, сприймають його як середовище, яке потрібно пробігти повз. Але рано чи пізно ці огорожі спадуть.
Не пригадую, щоб в девелоперських проектах, які ми робили, огороджувалась вся територія. Закриваються тільки внутрішні двори. В майбутньому змінюватиметься і місто, і мешканці. Вони зрозуміють, що не можна жити в вакуумі. Коли мешканці створять свою громаду в замкненому колі, вони обов’язково вийдуть назовні. Є певна “стеля” (в квартирі, будинку, районі, місті, регіоні). Досягнувши її, ви не зможете розвиватися далі, якщо не буде розвитку навколо.
Девелопери розуміють, що вартість нерухомості сильно залежить від того, як розвивається регіон. Через помилки в розвитку району може суттєво знизитися вартість нерухомості й навпаки: завдяки якісним публічним просторам ліквідність підвищується. Важливо, аби люди розуміли, що живуть у місті, а не в золотій клітці.
Наскільки муніципалітети готові прийняти ідею ландшафтної архітектури?
Часто ландшафтна архітектура, громадський простір сприймається мерами міст як суто витратний чинник, якесь декорування («адже можна просто посадити квіти»). Але ландшафтна архітектура може стати хорошим інструментом для залучення людей. Зараз за кількістю емігрантів Україна знаходиться на другому місці у світі (після Венесуели). Часто ставлення таке: я займаюсь тут своїми справами (наприклад, працюю) ‒ і якщо мої справи змінилися, то їду до іншого міста. Немає соціальних зв’язків, немає громади, немає району, за який ви вболіваєте. Думаю, зміна такого ставлення ‒ один із ключових інструментів, який допоможе зменшити потік емігрантів.
Вкладення коштів у громадський простір може стати однією із найкращих інвестицій. Ідеальний варіант ‒ це коли робиться зріз міста за багатьма показниками (фінансовими, економічними, якості життя, освіти, медицини тощо), а потім здійснюються певні кроки для формування спільного простору. Бажано залучати для реалізації міських проектів спеціалістів з культури, транспорту тощо і регулярно оцінювати й порівнювати: скільки людей виїхало, якою стала якість життя, економічні показники, обсяги інвестицій.
Що потрібно, аби стратегія розвитку міського простору не залишилась на папері?
Перш за все, необхідно створити суспільний запит на зміни. Зараз це наше основне завдання. Стратегія Києва дуже формальна: «ми за все добре ‒ проти всього поганого». У Львові інша ситуація: є стратегія розвитку і громада, яка розуміє, що вона реально на щось впливає. Влада і громада навчилися комунікувати, довіряти одне одному.
У Києві прийнято планувати щось велике, масштабне. Але щоб відновити довіру, потрібно починати з малого. Наприклад, якось у Львові зібралася група людей, які побачили, що в просторі не вистачає дерев. Вони зібрали кошти й самі посадили дерева, потім поставили лави… Місто це помітило, запросило цих людей до співпраці – і тепер вони роблять зміни у форматі міської ради.
У проектуванні лялькового театру у Львові брали участь діти, тому що саме вони користуються цією територією. Дуже важливо сказати дітям 8-12 років: “Ваша думка важлива, ви такі ж користувачі цього простору, як і всі інші”. Дитина розуміє, що вона – особистість, яка може мати свою думку. Тоді діти розумітимуть: “я беру участь у тому, що відбувається в місті”.
Також для втілення стратегії потрібно, щоб люди розуміли напрямок руху. Якщо мешканці не розуміють мотивів влади, вони можуть казати: «Навіщо там проклали дорогу ‒ напевно хочуть вкрасти», «Чому ви зробили дитячий майданчик там ‒ а не тут?». На нав’язані зміни завжди буде супротив. Якщо мешканців не було залучено від самого початку ‒ проект буде невдалим. І навпаки: якщо він йде знизу ‒ буде сталим. Визначивши потребу, ви влучите в ціль. Інакше можна вкласти в проект чималі кошти, а люди не відчують змін.
Яких помилок потрібно уникати, змінюючи міський простір?
Важливо розуміти: проектування нової території ‒ це одне, а зміна тієї, що вже існує – зовсім інше. Місто ‒ це живий організм, тому втручання в його функціонування потрібно робити дуже акуратно. Починати потрібно зі сканування, спостереження, аналізу.
Найкраще – рухатися ітераціями, покроково. Наприклад, перед тим як зробити пішохідну зону, варто провести соцопитування та тимчасово перекрити рух у тестовому режимі.
Ще одна помилка – коли спеціалісти різного профілю працюють паралельно, не комунікуючи між собою. Важливо, щоб вони спілкувалися від самого початку, узгоджували кроки, а потім впроваджували зміни. Зрештою, вони створюють спільний продукт.
В європейських муніципалітетах обговорюється, що буде змінюватися та як, і мешканці також беруть участь в обговоренні. Не може хтось один бути за кермом. Таке управління, можливо, доцільне, коли йдеться про виживання, але в жодному разі не тоді, коли йдеться про розвиток.
