Рафаель переїхала до Києва та почала працювати в Студії KOTSIUBA в травні 2019. З того часу ми спільно зробили кілька проектів та перемогли в конкурсі по реконстукції Площі Перемоги. Про шлях Рафаель до ландшафтної архітектури, навчання у Франції та життя на півночі Росії — в інтерв'ю.
Навчання. Від архітектури та соціології до ландшафтної архітектури
Коли мені було 18, я вступила до архітектурної школи та провчилася там один рік. Але для мене все ж цікавіше не будівлі, а створення публічних просторів, досліджувати, як себе люди почувають в просторі і як це поєднується з соціологією та психологією.
Через рік я вступила на соціологію в Сорбонну, проте все ще хотіла вчитися на більш креативній спеціальності. Мій вчитель порадив мені піти на ландшафтну архітектуру, бо вона є на стиці теорії та практики. Ця робота мультидисциплінарна, вона вимагає знань з різних наукових галузей та аналізу міста, рослин, людей…
Також є багато спеціалізацій в ландшафтній архітектурі: можна працювати тільки з урбан дизайном, можна — з природними парками, із заповідними зонами, а можна — з суто комерційними об’єктами. Мені подобається вибирати те, чого я дійсно хочу.
Кінцева мета ландшафтної архітектури — це комфорт людей. Мені здається, це найкраща мета з усіх: розуміти, що люди відчувають себе щасливо та безпечно в будь-якому оточенні та банально мають тінь над головою.
Коли я кажу в Україні, що працюю ландшафтним архітектором, люди думають, що моя робота — приватні сади. У Франції є більше розуміння роботи з простором, проте все ж дехто думає, що ландшафтні архітектори — садівник, дехто — що він рухає холми та вирішує, куди текти річці.
Робота у Франції
Протягом двох років паралельно з навчанням я працювала в Міській Раді Парижу — це велика адміністративна система, де будь-який проект обмежений адміністративно. Я відчувала себе розчарованою і в якийсь момент сказала собі: я ніколи не повернуся до адміністративної роботи.
Одразу після закінчення навчання я пішла в компанії Conservatoire du Littoral, ціль якої — збереження морського узбережжя. Вони роблять аналіз, вирішують, яка зона повинна бути захищена, домовляються зі стейкхолдерами про оренду або купівлю ділянки. Коли земля викуплена, це означає, що вона захищена і тут ніколи ні при яких умовах не буде якоїсь жахливої забудови.
Повинно було комунікувати одночасно з велосипедистом, рибалкою, орендарями, фермерами, мерією. Метою було довести, що ця ділянка цінна як ландшафт та має бути збережена. Особисто моєю задачею було проаналізувати територію та запропонувати сценарії її розвитку, поєднавши інтереси всіх стейкхолдерів.
Мономістечко Нікель
Коли я обирала місце для дипломної роботи, я дивилися на мапу Мурманської області і побачила на кордоні з Норвегією та Фінляндією маленьке містечко Нікель. Я подумала, що це цікавий топонім. З досліджень я прочитала, що там знаходиться фабрика по виробництву нікелю і місто дуже забруднене. Було цікаво розібратися, яке майбутнє очікує на постіндустріальне місто в арктичному контексті. Якщо в місті станеться колапс, нікельна фабрика скаже: окей, бувайте. І в місті нічого не відбудеться.
Я досліджувала місто з двох аспектів. Перший — історичний: як Нікель спочатку був канадським, потім фінським, а потім російським, як почали добувати нікель і які характеристики цього мономіста. На початку місто було дуже утопічним та приваблювало робочий з різних куточків Росії: їм обіцяли багато грошей, багато вихідних, хорошу інфраструктуру та позитивну атмосферу. Це і досі відображене в пастельних кольорах архітектури.
Потім наступила разруха. Я вивчала цей процес переходу від утопії до разрухи і від разрухи до майбутнього міста через 50 років. Пропонувала, що робити з індустріальним сміттям, як диверсифікувати економіку, як поєднати Нікель з великим природним парком в Норвегії та Фінляндії, як перетворити його з мономіста на великий парк з індустріальністю всередині. Це дуже довготривалий процес.
У пошуках “слов’янської душі”
За деякий час я вирішила поїхати знову на північ Росії, де робила дипломну роботу, мені було цікаво побачити ці місця взимку та по-новому подивитися на Нікель, написати хроніки міста.
Мене завжди приваблювало те, що зовні виглядає дуже складним. В Європі багато стереотипів щодо Росії. Мені було цікаво подивитися, як живуть люди поза цими стереотипами, в країні, яка одночасно і так близько, і так далеко від Європи. У мене в уяві одразу поставала різкість ландшафту, людей, клімату, політичної ситуації. На контрасті з цією різкістю я побачила доброту та гостинність мешканців. Я намагалася максимально уникати туристичних міст — Москви, Санкт-Петербурга і натомість все більше занурювалася в життя маленьких сел. Там було щось, що ми називаємо “слав’янською душею”.
Київ та “шок серця”
Я шукала місце, де залишитися жити, проте Москва та Санкт-Петербург мені не сподобалися. Потім я поїхала в Тбілісі та Єреван. Там один друг порадив мені поїхати до Одеси. Ще я дізналася, що це місто-побратим Марселя. А потім я поїхала до Києва і у мене стався “шок серця”. Я закохалася в це місто і вирішила залишитися.
Поділ — мій дім та безпечний простір. Мені подобається як тут організовані квартали, подобається відчуття спільності, подобається, що ми внизу міста і що тут багато індустріальних будівель, що є різноманіття архітектури без жахливих висоток. Подобається, що бабуся, яка продає булочки, знає мене і каже: до зустрічі завтра. Це дійсно ніби острів у місті, ніша для креативності та соціальних проектів.
Мені здається, зараз в Києві відбувається бум креативності. Якщо в тебе є якась ідея, ти знайдеш багато вмотивованих та готових допомогти людей. Я відчуваю ентузіазм. В Україні багато парадоксів і саме тому мені цікаво тут працювати зараз.
Текст — Вероніка Шустер
Фото та графічні зображення — Рафаель Аквавіва
