Україна здобула свою незалежність 29 років тому, але ландшафти її міст продовжують жити у радянському минулому. Чому так мало змінилося за цей час та що потрібно для того, щоб міський простір в Україні відповідав гармонії між людиною та її оточенням?
Київський продакшн та креативна студія Minimal Movie спільно з ландшафтним архітектором Maksym Kotsiuba випустили короткий документальний фільм “Landscape Architecture: Rethinking The Future out of a Totalitarian Past”, який створює простір для діалогу в пошуку відповідей на ці питання.
В проекті досліджується, як радянське минуле українського міського простору впливає на сучасне життя його мешканців. Роками пересічна людина не мала жодного впливу на організацію простору свого міста. Саме тому так важко відновити цей особистий зв’язок з ландшафтом навколо нас.
Урбаністична спадщина України є унікальною і фільм “Landscape Architecture” сягне розкрити сучасні проблеми української ландшафтної архітектури та долучитися до глобальної дискусії стосунків міст та людей у XXI ст.
Idea: Maksym Kotsiuba
Director/Producer: Roman Blazhan
DOP/Edit: Mikhail Volkov
Music/Sound: Anton Dehtiarov
Aerial DP: Andrey Noga
Photographer: Maxim Goloborodko
Produced by: Minimal Movie
Закадровий текст у відео українською
Landscape Architecture: rethinking the future out of a totalitarian past
Незалежній Україні 29 років, але й досі радянське минуле визначає наше сьогодення.
Радянська влада повністю забрала у людей право на місто — всі рішення про те, яким воно має бути, приймалися комуністичною партією. Архітекторам, що працювали з простором, залишалось тільки її обслуговувати. Також працювало багато проектних інститутів. Саме там, за вказівками влади, створювалися величезні проекти мікрорайонів, площ та парків. Але все це створювалось не для людини, а ніби така собі вітрина радянського суспільства.
Людина повинна була відчувати себе маленькою та безсилою.
З розпадом СРСР радянська ідеологія знецінилась і великі пусті простори позбавились сенсу, тоді як відчуття безсилля та незначущості залишилося — люди втратили зв’язок з містом.
Перерозподіл державної власності створив площину для діалогу між владою та бізнесом — саме вони почали вирішувати те, яким буде місто, але місця для людини в цьому процесі так і не знайшлося.
В результаті, суспільство отримало простори, що були комерціалізовані внаслідок паразитування на наявній інфраструктурі. Комерціалізація простору задовольняє споживацькі потреби суспільства, але не створює нового. Тому це лише етап для подальшої трансформації.
Головне — залучати мешканців у міські процеси. Коли людина відчуває себе учасником діалогу на одному рівні з владою та бізнесом, вона починає співвідносити себе з міським простором, наповнювати його новим сенсом — собою.
Об’єднуючись в локальні громади та вирішуючи свої питання, масштаб інтересів обов’язково вийде назовні та вплине на розвиток територій навколо. Таким чином, змінюється не тільки місто, але і його мешканці.
Створення нових громадських просторів є важливим кроком до формування відчуття приналежності до міста. Коли біля дому та офісу впорядкований простір; коли створені умови, за яких кожна людина почувається вільно, а простір провокує до саморозвитку і вдосконалення; коли дитина відвідує сучасний дитсадок чи школу, то починаєш звертати увагу і на шлях додому, і на місто в цілому.
Може здатися, що ландшафтний архітектор розв'язує локальні задачі в рамках окремих проектів. Але вдалі приклади нових локальних просторів формують запит на якісний міський простір.
Працюючи з об’єктами в різних містах, я помітив, що люди соромляться радянського минулого і думають, що в нових проектах його краще або заховати за чимось, або ж взагалі знищити.
Радянське досі є не спадком, а нашим сьогоденням.
Сучасний громадський простір робить радянське — минулим.
